субота, 11 березня 2017 р.

Остання молитва Гретхен

Творча робота Воронюк Анни, учениці 9-Б класу, після вивчення трагедії "Фауст" Й. В. Гете

Ой, чую дзвін уже страшний!
Чи ж то сповісник він моєї смерті?
Чи ж це - остання моя мить?
Чи суджено мені вже вмерти
Засудженою за гріхи,
За «вбивство» синочка малого.
Полягти у темній труні,
Закривши очі свої, й до Бога...
Останній вдих - вдихнути синє, чисте небо,
Останній погляд - очі мого сина.
Ой, чи збереже хто його, як треба?
Чи рідню свою згадає?
Як серце біллю віддає:
О, любий Боже, чи все добре
З моїми милими людьми? Бережи
І милого мого, що прийде
До мене. Обіцяєш лиш? Скажи,
Чи він турбується за мене?
Чи скотиться сльоза з його очей,
Чи серце йокне, як помре
Його Гретхен? Ой леле!

Бідна, бідна ти!
Мале дитятко породила,
Кохала, леліяла, любила.
Тепер залишиш це життя,
Підеш до матері, отця!
Залишиш милого живого,
Залишиш і життя малого.
Щоб сонечко твоє страждало,
І матері-отця не знало.
Ой горе, горе! Чесний Боже!
Лиш потурбуйся про небожа.
Як грішна я, брудна, огидна,
Подбай про синочка мого.
Хай зло й добро - усе йому хай видко!
Хай щастя матиме земне. Того
Хай батька він знайде... Мій милий,
Мій любий, Фаусте коханий!
Чи загоїш сердешні рани?
Прощала я, кохала я.
Тебе шукала - не знайшла.
Чи стрінемось на небесах?
Покинеш того злого пана... Ах!..
Вже чую я дзвін ланцюгів,
Що ними мене сповиватимуть,
І як грішницю,
На смертну кару поведуть...
Бувай же, сонце моє миле!
Мій брате, мати білокрила!
Вже бачу вас, вже чую вашу пісню!
Ой, що почую зараз?.. Звісно,
Отримаю презренні взори
Від громади... Милі зорі,
Нагадайте про мене синочку малому...
А я ж - до рідненьких... Додому... 

субота, 4 лютого 2017 р.

ФАНФІКШН за казкою Гофмана "Крихітка Цахес"

Воронюк Анна, учениця 9-Б класу (січень, 2017)

Добро завжди перемагає,
отже, хто переміг – той і добро?

Усі ми знаємо звичний для нас кінець казки «Крихітка Цахес». Бальтазар розкриває справжню сутність Цахеса, той трагічно гине, молодий герой одружується з Кандідою, вони живуть довго і щасливо…
Але що, як ми захочемо дізнатися більше про епілог цієї історії? Так скажемо, зажадаємо дізнатися, що саме – те «довго і щасливо»?
Тоді ми, мій любий читач (чи читачка, вибачте на слові), напевно не зможемо знайти про це нічого путнього. Лишень… Я, здається, знаю одну людину, яка скаже нам правду.
            З тобою ми вирушимо за тридесять земель, саме туди, де зазвичай і трапляються усі ці казкові історії, у країну, що ніби є, але приховує свої секрети під важким камзолом таїни… Так, нам з тобою в Женевію.
            Там ми, напевно, довго будемо блукати, доки не наштовхнемося на того, хто саме нам і потрібен. В одному з трактирів – це саме він, я знаю! – до нас підійде старий чоловічок, сяде коло нас та мовчки обведе нас своїм важким поглядом з-під каптура.
            Не лякайся, він лише намагається здаватися похмурим, це мій давній знайомий.
            Разом із ним ми затулимось у найтемніший куточок приміщення, де він почне свою історію за кухлем якогось міцного напою. Швиденько ж діставай свій блокнот та записуй усе, слово в слово, бо справжня історія починається!
            Отже, любі друзі, хто б міг подумати про надзвичайний насправді розум Цахеса! Ніхто! Але насправді бідненький Бальтазар не мав ані найменшої можливості розкрити правду усім навколо, бо крихітка Цахес домовився зі своїми людьми, втлумачивши їм у голови, що Бальтазар має за бажання вбити нещасну Кандіду та її жениха (тобто самого Циннобера) та й зайняти їх місце. Отже, молодого хлопця було перехоплено та страчено на місці за спробу вбивства Циннобера. Самому ж Цахесу ніщо тепер не заважало одружитися із зачарованою Кандідою. Тож, крок за кроком, - Циннобер усе вище збирався на гору слави та всенародної любові, а всі «усувані» на його шляху люди нібито намагалися йти проти влади й готували замах на високих посадовців.
            Нарешті, Цахес піймав саму фею Рожубельверде та заточив її у башті, шантажем змусивши її продовжувати свою справу. Тепер лиш потребувалося більше чарів на більшу кількість зачарованих людей, тому фея була вкрай виснажена та часто намагалася позбавити себе життя. Та хто ж їй це дозволить?!
            Відтак у Кандіди, яка так і не побачила правду, з’явилися від Цахеса діти: два білявих гарненьких близнюки з найжахливішими характерами.
Кажуть люди: «Високо злітають – падати боляче буде». Але до нашого часу крихітка Цахес ще не впав, а міцно тримається на своєму троні.

            Мій любий читачу, придивися, чи може й зараз крихітка Цахес на прізвисько Циннобер маленькими кроками йде до світового панування? Але не кричіть про це занадто голосно, бо можете бути «прибрані» зі шляху…

четвер, 5 травня 2016 р.

ЧИ ПОТРІБНІ ДОНКІХОТИ В НАШОМУ ЖИТТІ?

Після вивчення у 8 класі твору Мігеля Сервантеса "Дон Кіхот" 
запропонувала написати дітям твір-мініатюру 


Я вважаю, що в наш час, коли зла на землі незміряно, його потрібно викорінювати. Саме для цього потрібні донкіхоти. Але Дон Кіхот з твору Мігеля Сервантеса не зміг знищити зло. Власне кажучи, він з ним і не боровся. Завдяки його фантазії та начитаності лицарських романів, він уявляв різних велетнів, драконів та бився з ними.
Насправді донкіхоти повинні жити реальністю, а не лицарськими романами. Потрібно робити добро, залучати інших людей до цієї справи. Якщо люди будуть добрими, робитимуть добрі вчинки, то поступово все зло зникне.
Я вважаю, що донкіхоти повинні бути в різні часи, але жити реальністю.
Андрєєв Аркадій
***

«Дон Кіхот» - це великий роман видатного письменника Мігеля де Сервантеса Сааведра. Письменник задумав цей твір як пародію на лицарські романи. Він прагнув висміяти захоплення ними людей, їх недоречність і шкідливість.
Головний герой твору - це підстаркуватий чоловік, який надмірно захопився романами про часи лицарства. На мою думку, він увесь пройнятий відданістю своєму ідеалові, задля якого він пішов на дуже дивні вчинки. Герой твору прагнув увіковічити і зберегти ідеал його душі. На перший погляд, здається, що ідеал створений буйною уявою та фантазією Дон Кіхота. Саме в цьому полягає комічність образу Дон Кіхота. Але є ще й дуже світла і чиста сторона головного героя: Дон Кіхот живе для інших, для знищення зла і процвітання добра. Він є втіленням певних якостей людського духу, тому й став «вічним образом». Через це, я вважаю, що донкіхоти потрібні і в наш час для того, щоб допомогти людям відродити в їхніх душах іскру доброти та боротися зі злом, яке, на мою думку, в наш час панує на землі. Але вони повинні бути трішки інакшими. Донкіхотство повинно жити в душі і розпалювати її тільки для добрих вчинків. Дон Кіхот не повинен для сучасних людей стати ідеалом, якому вони хочуть наслідувати, вдягаючи різні обладунки. Насамперед, люди, що хочуть творити «добро Дон Кіхота», повинні пам’ятати, що вони живуть не в час лицарства, а в зовсім іншому світі. Не те добро, що роблять задля вигоди, а те, що лине від серця.
Ліченко Анна

***
Я вважаю, що в наш час донкіхоти не потрібні: якби люди почали діяти так, як Дон Кіхот, то злочинці були б уже на волі. Адже Дон Кіхот був дуже довірливим і коли зустрів злочинців, яких солдати вели на галери, вирішив, що вони ні в чому не винні і, побивши солдат, звільнив їх. Та хоч Дон Кіхот і мав добрі наміри, коли звільняв злочинців, від цього краще не стало: злочинці, опинившись на волі, побили Дон Кіхота і вкрали дещо з його одежі. Звісно, в наш час потрібні добрі, щирі люди, які намагалися б допомогти іншим, але вони мають бути виваженими і мати здоровий глузд, на відміну від Дон Кіхота, у якого звичайнісінькі вітряки перетворювалися на велетнів, а мідниця перукаря на знаменитий Мамбріновий шолом.
Отож, зараз потрібні не донкіхоти, а звичайні чесні люди, які б боролися зі злом, а не з вітряками.
Ганіч Зорина

***

Це питання актуальне і в наш час, хоч цей твір було написано ще в XVI столітті.
Чи потрібні донкіхоти в наш час? Звичайно, так. В образі Дон Кіхота можуть постати президенти, народні депутати, працівники різних служб. Але не з такою уявою, як у нашого відважного гідальго. Щоб була спільна мета і спільні ідеали - мир і справедливість на землі. Саме до цього прагнув Дон Кіхот, саме цього хотів, але в нього не завжди виходило. Може через те, що він був божевільним, а може через те, що в нього не було прихильників, однодумців, людей із спільною метою - боротися за мир і справедливість. Адже Дон Кіхот - чесна, благородна, мужня людина. Найважливіші його риси - готовність до самопожертви заради людей, непохитна віра в перемогу справедливості й добра.
Народжений певними умовами, Дон Кіхот водночас зосереджує в собі важливі риси людського характеру. Протягом багатьох століть цей образ сприймається читачами всього світу як символ нескореності людського характеру, духу. Взірець високого служіння правді, добру, готовності до самопожертви заради шляхетних ідеалів.
Гелюненко Юрій

***

«Дон Кіхот» - одна з кращих робіт видатного письменника Мігеля де Сервантеса Сааведра. Це пародія, яка висміює ідеї лицарства.
Головний герой цього роману - представник провінційного збіднілого дворянства, який замкнувся у своїх стінах і погано уявляє, що відбувається навколо, але має дворянські уявлення про честь і лицарство. На мою думку, головна проблема Дон Кіхота в тому, що він живе не таким, як він є, а постійно хоче бути схожим на інших людей. Це відбулося тому, що головний герой перечитав дуже багато лицарських романів, які затьмарили йому розум, і він хотів бути схожими на лицарів. Але є в нього і багато добрих якостей: він живе не заради себе і безкорисливо творить добро. Як личить лицареві, Дон Кіхот вирушає у мандри зі зброєносцем Санчо Пансою, який дуже не схожий на лицаря. Він честолюбний, бо пішов із Дон Кіхотом, коли той пообіцяв зробити його губернатором острова, але більш розсудливий і раціональніше за Дон Кіхота.
Я вважаю, що в наш час, де так багато зла, вічний образ Дон Кіхота необхідний.
Лісовський Олександр

ЖИЗНЬ - ЭТО ИГРА, А ИГРАТЬ НУЖНО ПО ПРАВИЛАМ

СОЧИНЕНИЕ «ЖИЗНЬ - ЭТО ИГРА, А ИГРАТЬ НУЖНО ПО ПРАВИЛАМ»
по повести Дж. Селинджера «Над пропастью во ржи»
ученицы 11-А класса Ильницкой Татьяны (2005 год)
Жизнь... При этом слове в моём воображении возникает огромный лабиринт, в котором мечутся люди, натыкаясь на множество препятствий. Одни падают перед ними, а другие – штурмуют и ищут пути преодоления преграды, возникшей на жизненном пути. В этом лабиринте люди встречаются и расстаются, и чем больше на пути преодолённых преград, тем больше встреч и расставаний в судьбе человека. Но всё это лишь плод моего воображения, а что же такое жизнь, реальная жизнь? Ещё В. Шекспир сказал, что жизнь – игра, а люди в ней – актёры. А что же такое игра?
Игра – это смесь самых разнообразных чувств: азарта, радости победы и горечи поражения; это водоворот, который кружит человека, и никогда не знаешь, к какому берегу его прибьёт этот водоворот, не знаешь, на чьей стороне сегодня прихотливая, капризная, но такая манящая мисс Фортуна. А разве наша жизнь не напоминает игру? Разве не чередуются в ней чёрные и белые полосы, подобно к выигрышам и проигрышам в любой игре? Неужели наша жизнь не наделена такой же яркостью, увлекательностью и непредсказуемостью, как игра? Ведь если задуматься, то наша жизнь – это действительно игра, а у каждой игры есть определённые правила.
Подтверждение этой мысли я нашла в повести Дж. Д. Селинджера «Над пропастью во ржи», главному герою которой Холдену Колфилду говорят, что жизнь – это игра, а играть нужно по правилам. Но Холден с этим не согласен. Какие же правила у этой игры, если вокруг него только фальшь, лицемерие, подлость, власть сильных и унижение слабых? Неужели таков закон жизни, что человек должен унижать тех, кто слабее его самого и заискивать перед теми, кто имеет силу? Единственным любимым человеком Холдена была только маленькая сестрёнка Фиби, с которой он мог говорить обо всём на свете, поскольку она понимала его и безгранично любила. Да ещё воспоминания о братике и его перчатка, исписанная стихами. Я думаю, что Колфилд так любил их только потому, что в детских сердцах обычно нет лицемерия, они искренни во всех своих порывах и ещё не примеряли ту маску, в которой будут играть свою роль в игре под названием «жизнь». Сам Холден, протестуя против некоторых «правил», в то же время выполняет их. Ведь разве ложь – это не та самая фальшь, которую он так ненавидел? А ведь ему ничего не стоило соврать. Даже если он просто шёл в магазин за журналом, он мог сказать, что спешит в оперу. Жизнь Холдена – это, по сути, та же игра, и играл он тоже по определённым правилам, но не осознавая, что фальшь – это не правило игры, а явление, возникшее в результате нарушения этих правил в погоне за выпивкой, кушем, огромным барышом. Он не понимал, что люди нарушают правила жизни, ослеплённые каким-то соблазном. Но всё же, на подсознательном уровне, я думаю, он осознавал это и именно поэтому хотел ловить маленьких детишек «над пропастью во ржи», чтобы они, заигравшись, не нарушили правил и избежали гибели.

Вопрос, нарушенный Дж. Д. Селинджером в повести «Над пропастью во ржи», актуален и сегодня. Ведь и в наши дни люди забывают давно установленные истины и рвутся к каким-либо материальным благам, нарушая любые правила и не задумываясь о последствиях своих поступков. Именно из-за таких игроков наш мир погряз в бездуховности, лицемерии и фальши, ведь они в азарте, в предвкушении наживы, готовы примерить любую маску и исполнить любую роль, лишь бы достичь цели. Их не волнует, что вслед за этим придёт расплата, ведь жизнь, в конце концов, заставляет каждого заплатить по счетам. Но каждый человек может жить, соблюдая «правила» жизни, ведь на сегодня такими правилами являются 10 заповедей Господних и, выполняя их, мы играем по правилам. Каждый человек должен задуматься над этим и сделать выводы, а я свои уже сделала.

СОЧИНЕНИЕ «ЖИЗНЬ - ЭТО ИГРА, А ИГРАТЬ НУЖНО ПО ПРАВИЛАМ»
по повести Дж. Селинджера «Над пропастью во ржи» ученицы 11 -А класса Писанец Анны.
Игра захватывает человека своей неизвестностью, непредсказуемостью, таинственностью, порой заставляя забыть обо всём на свете. В игре рука об руку идут победа и поражение, везение и неудача, выигрыш и проигрыш. Играя, никогда не знаешь, где окажешься в конце игры – на скамье победителей или на скамье проигравших, так как игра делит людей на эти две категории: тех, кто получает всё, и тех, кто остаётся ни с чем.
«Жизнь – это игра, и у неё есть свои правила», – так сказал доктор Гернер Голдену Колфилду в повести Джерома Селинджера «Над пропастью во ржи». Да, жизнь подобна игре. В ней, как и в игре, есть свои взлёты и падения, в ней нельзя предвидеть, кем мы будем завтра. Голден очень часто повторяет слово «фальшь», ведь он везде попадает на неправду, обман и находит единственное утешение в общении с маленькой сестрой.
Действительно, в жизни есть свои законы, которые очень часто нарушаются, вот тогда и зарождается фальшь и обман, которыми переполнен наш мир. Вот только эти правила намного суровее, чем в игре. Из повести мы видим, что жизнь каждый день ставит перед нами всё новые и новые препятствия, заставляя играть по своим правилам, и тем самым разделяет людей на две категории: тех, кто любой ценой преодолевает их, нарушая при этом все мыслимые законы и становятся на вершине власти, и тех, кто не может переступить через себя, не может лгать и обманывать, и поэтому нередко остаётся ни с чем. Такие люди не хотят добиваться успеха ценой лжи и обмана. Но стоит ли этот успех, это счастье таких жертв? Стоит ли менять свою душу на власть и успех? Не лучше ли жить в согласии со своей совестью? Стоит лишь раз попробовать вкус славы, и человек уже не может остановиться, его охватывает желание, азарт, он хочет получить больше и любой ценой. Он готов поставить на кон всё. Но стоит задуматься, ведь мы можем утратить то, что уже никогда не вернём – это человеческие качества, душу и оказаться на краю пропасти.
В нашем сегодняшнем мире трудно выжить человеку с чистой и открытой душой. В нём управляют люди, которые без угрызений совести могут переступать через других, не задумываясь нарушить чью-то жизнь, причинить горе и беду, они живут лишь для себя и не признают никаких правил, считая, что они сами управляют своей жизнью. Но как же они ошибаются! В жизни каждому есть своё место, и никто не застрахован от того, что удача может просто отвернуться от них.
Герой повести не утратил веры в жизнь, в человека, в то, что должна всё-таки существовать справедливость. Каждый из нас в этой сложной игре, которая зовётся жизнью, должен уметь играть по правилам, в первую очередь он должен оставаться человеком. Нужно уметь в определённый момент остановиться. В этом мире очень много бед и несчастий, и мы должны стремиться к тому, чтобы их было как можно меньше, нельзя продавать свою душу, свои чувства, ведь без них люди уже не будут людьми! Нужно уметь ценить то, что есть в нас самих и не гнаться за роскошью, ведь за ней может скрываться слишком много фальши, которая способна погубить всё лучшее в человеке.

Сочинение «Жизнь - игра, а играть нужно по правилам»
по повести Дж. Д. Сэлинджера «Над пропастью во ржи»
ученицы 11-А класса Пригорницкой Екатерины
Взгляни на серый дым над крышей. Всё холоднее холода, к которым он уходит, вот так и ты уйдёшь за ним...
Б. Брехт
Слова, принадлежащие Бертольду Брехту, часто не сразу понимаешь. Иногда нужно время, чтобы выносить их в себе, осмыслить и понять, что же он хотел донести до читателя, его глубокую мысль. Вообще-то, я восхищаюсь этим человеком. А слова эпиграфа я почему-то каждый раз понимаю по-новому. Что такое человек? Это ничто по сравнению с огромным миром, его мечты и помыслы ничтожны в сравнении с огромным и вечным. Человек ничтожен, как этот серый дым, он уплывёт в небытие, как дым. Что останется после этого серого человека? Ничего, пустота. Мне запомнились такие слова (кажется, их автор английский писатель Броунинг): «Время следует измерять не по часам, а по биениям сердца». Важно не то, сколько ты прожил, а то, как ты это сделал. Пусть лучше жизнь будет короткой, но яркой, динамичной, такой, чтобы люди запомнили эту жизнь, этого человека. Что может быть лучше и почётней, чем память людей? Все помнят героев Второй мировой войны, а почему? Потому, что они совершили подвиг. Совершить что-то, достойное памяти человечества, в силах каждого. Но, наверное, и не это главное. Для меня главное — жить честно. Честно в том смысле, чтобы видеть правду среди всех человеческих мыслей и поступков, и самому говорить и делать все правдиво. Самые страшные вещи — человеческое лицемерие и жестокость. Но нужна большая смелость, чтобы открыть людям на это глаза. Многие знают об этом, но им проще быть слепыми, глухими, немыми, быть такими же лицемерами, как и все. Красота жизни, её прелести ослепляют, и тем, кто ими увлечён, невозможно увидеть ужас этой жизни. В моей памяти опять всплывают строчки Брехта:
Внутри меня вступили в борьбу Восторг от цветущих яблонь
И страх перед речами маляра,
Но только второе
Заставляет меня браться за перо.
Он не хотел писать о красоте, природе, любви к жизни. Люди это видят и так. Ему хотелось раскрыть сущность идей Гитлера (так как Гитлер — это «маляр»).
Таких людей, как Брехт, к сожалению, единицы. В большинстве своём люди воспринимают жизнь, как игру. Холден в романе Сэлинджера «Над пропастью во ржи» размышляет так: «Хороша игра!.. А если попасть на другую сторону, где одни мазилы, — какая уж тут игра?» Для Холдена спортивные игры, которыми увлекаются его ровесники, становятся символом разделения людей на сильных и слабых «игроков». По словам учителя Спенсера, «играть нужно по правилам». По этим правилам мы всю жизнь и живём в угоду кому-то. Остап Бендер при виде стула, плывущего по течению реки, сказал: «Знаете, Воробьянинов, этот стул напоминает мне нашу жизнь. Мы тоже плывём по течению. Нас топят, мы выплываем, хотя, кажется, никого этим не радуем». Течение реки поворачивает стул, и он повинуется её воле, её силе. Кто-то выдумывает новые правила, и мы им подчиняемся. Кто же этот «кто-то»? Это сильный «игрок». Он — «хозяин жизни», «денежный мешок», акула в жизненном океане. Остальные люди для него — мелкая рыбёшка. Они слабаки, которые подчиняются его правилам, играют в его игру. Если он захочет, он их съест, а захочет — оставит жить. Кто дал ему эту власть над людьми, власть устанавливать правила, власть управлять течением реки? И почему этот стул не развернётся и не поплывёт против течения? И почему человек не попробует жить «не по правилам», не играть в игру, вступая в сделку со своей совестью? Человек так привык, ему так хорошо. У него есть еда, постель, одежда, данные чьей-то рукой. Ради этого можно и подстроиться под кого-то, полицемерить ради себя, любимого. Можно наплевать на всех, не считаться с окружающими. Таковы правила. Здесь главное — выжить, удержаться на плаву, не утонуть. И потому люди — это уже и не люди. Мы не видим их настоящего лица. Они просто пешки в чьей-то игре, которые живут по правилам. Поэтому они не настоящие. Как говорит Холден, всё вокруг «сплошная липа», всё ненастоящее. И все с этим мирятся, ведь их жизнь тоже не настоящая, тоже «липа».
В этой повести-исповеди меня особенно поразил образ Джеймса Касла. Холден сказал, что это был мальчик, который «ни за что не хотел взять обратно свои слова». Этот мальчик пошёл против правил, и он погиб. Он не мог лгать самому себе, как все. Подумать только, среди стольких людей Холден встретил только одного настоящего борца, настоящего человека! Все остальные — это эгоисты, которых интересуют только материальные блага.
Читая эту книгу, я просто с ужасом узнавала в ней наше сегодняшнее общество. Писатель описал такие характеры, которыми можно охарактеризовать и многих моих знакомых. Я всё думаю, что меня окружают такие же люди. Я знаю множество примеров их лицемерия. Человек улыбается какому-то человеку, всячески ему льстит, а потом говорит мне о нём же ужаснейшие гадости. Но через пять минут они снова лучшие друзья. Это самый мелкий, простейший пример. И мне страшно от того, что я такая же, как эти люди. Я ведь знаю их настоящие мысли, но молчу. И многие знают и понимают, но молчат. Почему?! Почему люди молчат?! Чего они боятся? Почему нельзя попробовать жить без правил, если это всего лишь означает жить не во лжи, не лицемерно, не эгоистично, а ради других? Неужели это так трудно? Иногда мне кажется, что это лучшее занятие в мире — ловить детей над пропастью во ржи.

КТО ВЛАДЕЕТ МИРОМ?

Сочинение "Кто владеет миром?"
по роману М Булгакова «Мастер и Маргарита»
ученицы 11 -А класса Ильницкой Татьяны (2005 год)

Власть... Как много олицетворяет это слово: власть главы государства и власть денег над человеческой душой, власть любви над сердцем и разумом человека и власть злобы, которая ослепляет и толкает на самые непредсказуемые поступки. Но есть ещё одно значение этого слова - это высшая, незримая власть, власть того, кто руководит всеми нашими делами и поступками, власть, перед которой тускнеет даже могущество королей и президентов.
Кому же принадлежит эта власть? Кто владеет миром? Бог или Воланд? На этот вопрос нельзя дать однозначный ответ, ведь если существуют эти две силы, значит, каждая из них имеет власть над нами. Если миром владеет Бог, то для чего тогда существует Воланд? Только для того, чтобы вести бесконечную борьбу с Богом? А если власть принадлежит Воланду, то почему люди почитают Бога, а его (Воланда) называют лукавым, искусителем? Если в своих рассуждениях отталкиваться от романа М. Булгакова «Мастер и Маргарита», то мы понимаем, что Бог и Воланд зависят друг от друга, так же, как парламент и президент любой страны. Они не могут существовать друг без друга, потому что власть между ними разделена. Ведь не зря Воланд, обращаясь к «царству света», говорит: «Что бы делало ваше добро, если бы не было моего зла?» А ведь и правда, если бы в мире не существовало понятие «зло», то разве люди знали бы, что такое добро? Две эти силы - постоянные части в судьбе человека. Их борьба в человеческой душе - вечная, а победа - кратковременная. А в принципе, такое лишь зло несёт Воланд? Судя по роману «Мастер и Маргарита», Воланд, скорее, невольный служитель «царства света», ведь он наказывает только виновных и благосклонен к тем, кто в аморальных условиях сохранил верность моральным законам жизни. Во власти Воланда - наказывать, во власти Бога - миловать. Уже, исходя из этого, мы не можем сказать, что власть над миром всецело принадлежит или Богу, или Воланду. Но с другой стороны - добро всегда побеждает зло. Так, может, миром всё-таки правит Бог? Не могу утверждать этого, ведь борьба добра и зла - вечная! Как только одно «зло» побеждено, возникает новое, и всё повторяется сначала. Конечно, если смотреть на этот вопрос со стороны христианской морали, то ответ однозначен: миром владеет Бог, но если следовать страницам романа «Мастер и Маргарита», то я склоняюсь к мысли, что Бог и Воланд владеют миром в равной степени, и эта совместная власть помогает установить справедливость, наказать виновных и миловать раскаявшихся.

Конечно, этот вопрос, возникший ещё в древние времена, будет актуален и сегодня, и завтра, и даже спустя ещё две тысячи лет. На эту тему много спорят, пишут, говорят, ищут доводы и тут же ставят их под сомнение, строят целые теории и создают трактаты, но я считаю, что никто и никогда не сможет полностью доказать свою правоту другим, ведь сколько людей - столько и мнений, и в каждом есть доля правды. Так давайте будем просто верить в то, что обе эти силы существуют, и попытаемся в любых условиях сохранить в себе человечность, доброту, искренность, умение любить и прощать; и тогда всё у нас будет хорошо, независимо от того, кто владеет миром.

вівторок, 3 травня 2016 р.

Перевтілення

       В одинадцятому класі вивчається оповідання Ф. Кафки "Перевтілення". На підсумковому уроці писали твір. Крім інших тем, була творча робота із завданням: уявити себе не в своєму тілі, причому є можливість вибору, і описати відчуття та подивитися навколо іншими очима.
     
 Пустунчик із королівства рожевих хмаринок

Я б хотіла стати янголятком - Амуром, товстунчиком з білими крильцями. Чому саме ним? Тому що нам катастрофічно не вистачає кохання. Я не жалкува­тиму стріл і добряче даруватиму їх наліво і направо, юнакам і дівчатам, чоловікам і жінкам, бабусям і дідусям. Недарма кажуть: «Коханню підкоряються усі віки». Як вам відомо, для коханої людини ми спроможні зробити все: і зірочку з неба дістати, і квітку з асфальту зірвати... То ж я добряче попрацювала б над Президентом України. Можливо, палко закохавшись у свій народ, він би поворухнув хоча б пальцем для того, щоб стало краще жити. А ще я обов’язково звеліла б Місяцю і зорям яскравіше світити, щоб закохані серця знайшли свої половинки, попіклувалися б про те, щоб дванадцять місяців на рік була весна, пора кохання, цвіли квіти, горіло сонечко і «співали» коти, обов’язково знищила б горе і сльози, смерть, подарувала б людям вічне життя, припинила б усі війни, класові та расові ворожнечі, заборонила б легковажним дівчатам кидати закоханих у них хлопців, тому що «ми відповідаємо за тих, кого приручаємо».
Просто кажучи, спустила б Рай на Землю.
Валя Марченко,
11 - А клас, 2001 р.

Якби я перевтілилась...

Багато хто з нас хотів би опинитись хоча б на мить тим, про що іноді мріє. Хтось мріє мати славу, бути відомим та талановитим, хтось мріє розгадати всі таємниці всесвіту, хтось мріє, перевтілившись в потерту, старовинну книгу, віддавати свою мудрість і знання.
А якби я мала можливість перевтілитись, то моїм вибором стало б те, що приносить усмішку жінці, яка щойно стала матір’ю, те, що примушує горіти очі закоханої дівчини. Я б хотіла стати тим великим «щастям», яке не можна описати словами, а лише відчути його. І якби я дійсно могла б стати «щастям», тоді я відчула б себе щасливою, тому що лише тоді, коли ти робиш людей щасливими, даючи їм тепло й доброту, можна відчути себе щасливим.
Як би було приємно, коли сліпа людина одного ранку відкрила б свої очі і відчула б всю гаму кольорів, яка оточує її, а при цьому в душі у неї лунатиме: «Який я щасливий, що бачу!».
Хотілось би стати щастям і віддати себе всім, адже бути щасливим - це прекрасно, бо коли людина щаслива, тоді вона творить добро, тоді у неї з’являється бажання жити.
11 - Б клас,
2001 р.

неділя, 17 квітня 2016 р.

Квіти зла

Зарубіжна література

Шарль Бодлер "Квіти зла"

       Після вивчення у 10 класі збірки Шарля Бодлера "Квіти зла" учням було запропоновано намалювати власну обкладинку до збірки. 
Робота Пономаренко Діани (10-А)

Робота Циби Ірини (10-А)



Малюнок Співак Анни (10-В)

Ілюстрація Куслія Юрія (10-А) 

Малюнок Бойко А. (10-В)

Ілюстрація Новохацького Олександра (10-В)





Роздуми над збіркою 
„Квіти зла” 
Шарля Бодлера 
(твір учениці 10-А класу Пригорницької Катерини, 
2003-2004 н. р.)

       Шарль Бодлер шукав у житті справжню красу. У вульгарному людському існуванні він так хотів її побачити, хоча і сам не знав, якою вона повинна бути. У збірці „Квіти зла” є і цей пошук, і боротьба добра зі злом, і роздуми про Бога та Сатану та багато іншого. Але чи знайшов Бодлер те, що хотів? Читаючи, я зрозуміла недоліки краси, її суть, але не зрозуміла головного — що ж таке краса? Мабуть, Бодлер так її і не знайшов. Читаючи цю збірку, розумієш, що земне щастя ефемерне, миттєве; воно повинно бути не таким. І далеко не завжди добро перемагає зло, як у казці. Зла на Землі дуже багато, воно всюди розсіяло свої квіти, які пустили корені і не дають променям добра пробитись крізь туман зла. Буває, що добро перемагає, але чим може бути промінчик в одвічній гущавині хмар — надією, миттю, як блискавка, яка живе лише секунду. Він зігріває частинку втомленої землі і знову зникає серед зла.
       Люди самі не розуміють, що їхні почуття дуже часто є „квітами зла”. Це заздрість, ненависть, інші відчуття та гріхи. Я тільки не знаю, чому зло люди змальовують чорним, а його „квіти” — темними. Мені здається, що зло, навпаки, яскраве. Адже людей манить блиск, яскравість, зовнішня краса. А це і є „квіти зла”. Наприклад, чому ми вважаємо, що смерть — чорна? Я думаю, що вона біла. Адже взимку, коли природа нібито помирає, все вкривається білим снігом. Такою я бачу й смерть. Ось вірш про цю „сестру” зла, який я написала після ознайомлення з творчістю Ш. Бодлера.
А смерть всегда приходит в белом...
И все равно — и в дождь, и в снег;
Внезапно, тихо и во сне;
Неважно — войны, слезы, кровь;
Потери близких, сердца боль;
Печет ли солнце, дует ветер;
Один ли ты на белом свете,
Грустишь иль занят важным делом —
Она к тебе приходит в белом.
Ей все равно: зачем и как,
Кому ты друг, кому ты враг,
Кому нужны твои друзья?!
Зачем вообще и ты, и я?!
Зима и лето — все равно —
И день иль ночь стучит в окно,
И белым саваном, как мелом,
Укроет все... н вечно в белом...
Она идет всегда одна;
Как вечность, жизнь ее длинна.
Как странно получилось так
Она уносит в полумрак
За миг десятки тысяч жизней.
Боимся все мы встречи с ней,
Она зовется страшным словом,
Но всем она приходит новой,
И длится — длится, словно вечность...
У смерти жизнь есть — бесконечность.
Да, бесконечность цвета мела
Приходит к людям... Снова в белом...
Для вас цвет снега — красота,
Невинность, честность, чистота,
Как платье белое невесты...
Все ото вздор! Веселья вместо
Всегда приходит тишина,
За тишиной — идет она.
Какое, спросите, мне дело?
Да нету... Просто смерть-то в белом...
Не верят люди в смерть, не ждут,
Не ищут смерти — а найдут.
Ведь ей не ждать зимы и лета,
Ей всё равно — что то, что ото,
Ни до чего ей нету дела...
Она придет... Увидишь, в белом!

***********************************************************************